2 травня традиційно відзначається Міжнародний день байдикування (International Day of Idleness). Не слід плутати байдикування в даному контексті з банальною лінню, тим більше що Всесвітній день ліні (World Day of Laziness) чекати аж до 10-11 серпня. Байдикування — це саме процес відсутності направленої активності, радше ніж небажання робити щось абстрактне чи конкретне, або відтягування невідворотного дороблення чогось (прокрастинація).

Чому цей стан корисний і чому нам, людям які постійно у щось грають, щось дивляться або ж щось читають іноді корисно зупинитись і не робити нічого мова піде у цій статті.

Це не про диван

Переважна більшість статей чи постів про сьогоднішнє свято супроводжуються, так чи інакше, зображенням людини (чи іншої істоти), яка лежить собі на дивані. На перший погляд все здається логічним — якщо людина не активна, то скоріше за все вона рано чи пізно опиниться в горзионтальному положенні, чи не так?

Насправді, ні. Говорить про це вже той факт, що започаткований Міжнародний день байдикування був зовсім не товариством людей, які люблять лежати на дивані, а Всесвітнім конгресом бродяг (World Tramps Congress). Погодьтесь, слово “бродяга” не асоціюється з диваном. З чим воно асоціюється, то це з броуновським рухом без конкретної цілі. Бродяга рухається кудись не тому що йому це потрібно. Причин може бути сила силенна, однак слід виділити одразу кілька основних. По-перше, рухатись не нудно. По-друге, рухатись треба, щоб рано чи пізно нудно не стало лежати. По-третє, рухатись потрібно, бо не рухатись з якогось моменту стає боляче.

Втім, як і рухатись.

Парадокс існування людини в сучасному місті часто в тому, що ми рухаємось не так вже й багато, але стомлені так, ніби постійно щось робимо. Бо, насправді… Так воно і є.

Ласкаво просимо у світ гіперстимуляції

У 1960-х з’явилось багато сатири на тему того, що реклами забагато, вона мерехтить і займає більшу частину уваги. Переважно ця сатира стосувалася розвинених країн — у СРСР оповідання Роберта Блоха “Кошмар номер чотири” (Nightmare Number Four) публікували у журналі “Навколо світу” (Вокруг света) як жахливу антиутопію про капіталізм, де реклама розміщена прямо у повітрі за допомогою контрольованих мух поступово заполонила небо і ставала причиною численних аварій. Оповідання, яке займає менше сторінки виявилось наглухо пророчим. Вже у 1990-х пострадянський простір з жахом дізнався що таке дивитись переважно рекламу в тому чи іншому вигляді по телебаченню. У 2000-ті епідемія аварій через відволічення водіїв на громіздкі білборди спонукала українських законодавців хоч трохи щось зробити з зовнішньою рекламою. У 2010-ті світ вперше побачив що дронів можна вишикувати в шеренґу, щоб зробити зображення і тут вже пророцтво Блоха вважай збулося.

Сучасний світ засмічений рекламою, яка перетягує нашу увагу, мов ковдру. Як ми встигаємо щось при цьому ще і робити — зовсім не загадка. Реклама стратегічно звільняє нам місце для робити і накдидується на нас, переважно, у перервах та у вільний час. Ми постійно бомбардовані тим, що ми можемо купити. Не факт що хочемо, але можемо. Навіть якщо грошей на це зараз не вистачає. Привіт, мікрокредити. І просто кредити.

За таким же принципом наш час жере далеко не тільки реклама, а взагалі всюдисущий і безперервний поток нефільтрованої інформації. Комбо в тім, ще й у тому, що нам стало соромно, безкінечно соромно витрачати час на щось одне, чи принаймні на одну-дві справи, які поєднуються добре. Просто слухати музику? Неприпустимо, якщо можна підготувати один-два матеріали на PlayUA в той же час, зробити домашку (привіт, студенти, маю погану новину: “домашка” є навіть коли ти вже кандидат наук), сходити в магазин…

До речі, про “cходити”. Чому “вийти погуляти” викликає безкінечні питання у ваших друзів і родичів? Чому це обов’язково позначає сходити кудись, по щось, або ж щоб зустрітись чи поговорити з кимось? Чому прогулянка не може бути просто прогулянкою?

Тому що ми з вами всі — трудоголіки. Вітаю нас з цим відкриттям, особливо ґеймерів які трудоголіки в квадраті.

Важка праця — грати в ігри

Коли я був дитиною, до десь так п’ятого класу середньої школи (тобто до 2002-2003 рр.) мій комп’ютер був досить стареньким і ледь тягнув перший Quake, який, нагадаю, вийшов у 1996 році. Грати у щось годинами це мені не заважало, звісно — бо було б “залізо”, а у що на ньому грати так чи інакше знайдеться. Приблизно таким чином я став пожиттєвим ретроґеймером ще до того, як це стало мейнстрімом. Коли у мене нарешті з’явився нормальний комп’ютер, об’єми того, що я хотів наздогнати (і не наздогнав досі) були величезними, а вільного часу ставало все менше, бо іноді я намагався вчитись. А крім того — вже готував грунт для ВНЗ та “дорослого життя” у вигляді участі у конкурсах, конференціях, тощо.

В ігри я грати продовжував. Кількість годин які я витратив у Worms 3D чи один-єдиний улюблений кривий мод на Quake III Arena я ніколи не рахував, але їх вистачило б на багато-багато повних проходжень інших ігор. Від яких поступово я почав відставати. А потім закинув грати взагалі.

Чому? Бо виявив, що ігри відбирають у мене більше часу, ніж все інше, що я люблю робити. І, звісно, я любив грати в ігри, але вирішив відкласти це до “кращих часів”, себто закінчення школи. Однак досі, слід мені сісти пограти у будь-що, після півтора годин мене ніби судомить і я іду робити щось інше.

“Кращі часи”, врешті решт, так і не настали і я досі сиджу і намагаюся зрозуміти, чи це зі мною щось не так, чи у нас у всіх є подібна проблема в тому чи іншому вигляді? Я знаю багато людей з неровою і напруженою роботою, які після неї із задоволенням грають у відеоігри… Що виглядає настільки ж (якщо не більш) напружено. Я також знаю багато людей, робота яких дуже монотонна, але після неї вони грають в ігри, які можна охарактеризувати так само.

Чи дійсно це повноцінний відпочинок? Звісно що про смаки сперечатись зась, але мені здається, що ні. Це подвійний об’єм роботи. Всі ґеймери, в якійсь мірі — трудоголіки. Ми не вміємо байдикувати, ми вміємо працювати і працювати ще. Різниця, звісно, в тому що коли ми граємо в ігри — це праця, яка нам подобається. Але втомлюємося від неї ми теж, ще й як.

Байдикування як запорука продуктивності

Багацько нещодавніх досліджень кажуть прямо — для здоров’я людському мозку корисно час від часу нудьгувати. Не робити взагалі нічого традиційно цікавого. Не дивитись фільми, не залипати у соцмережі, навіть не читати книжки. Просто не робити нічого.

Фізично це складно собі навіть уявити, але пригадайте самі — гарантовано цікаві думки та спостереження наздоганяли вас у місцях, де ви вимушені, так чи інакше, просто існувати в моменті. Очікування друга, який запізнюється, дорога на роботу чи з неї, момент коли зарано зібрався і тепер не знаєш, що робити далі ще мінімум півгодини…  Феномен т.з. “думок під час душу” (shower thoughts), коли цікаві і парадоксальні думки з’являються в нашій голові коли ми приймаємо душ, врешті решт.

Суто технічно це саме ті моменти, коли ми вимушені байдикувати. І, звісно, істотна кількість з нас наразі займе такі моменти смартфоном, який завжди під рукою. Але я, особисто, надаю перевагу неробленню взагалі нічого. Я можу залипати на вулиці з кавою (чи вже давно пустим стаканом) в руках, просто спостерігаючи і знаходячи в цьому світі щось… Цікаве. Власне саме це слово повинно знаходитись у прямому логічному поєднання зі словом “байдикування”. На відміну від лінощів, байдикування цікаве.

Тож зі святом! Не забувайте іноді нічого не робити. Це корисно.